Майстром манікюру я стала відносно недавно, до цього десять років тяжко працювала все швачкою. За станом здоров’я змушена була піти з цеху, тоді-то подруга і порадила мені записатися на курси манікюру. Вивчилася, влаштувалася в салон і стала непогано заробляти. Не можу сказати, що це робота моєї мрії, але гроші приносить хороші.
Є, звичайно, нюанси – алергія на акрил і, як наслідок, головний біль після декількох нарощувань поспіль. Добре хоч зараз він майже не використовується – клієнтки воліють гель-лак, а він не такий токсичний. Клієнтки балакучі трапляються, за один сеанс вимотують емоційно. Хоча буває і наборот – приходить жінка і заражає позитивом. Я розумію, що професія моя не з престижних, але я викладаюся на повну, та й це краще, чим працювати касиром або швачкою. А на більше я розраховувати не можу, так як сама з простої робітничої родини, без вищого.
Я зовсім про таку професію мріяла для єдиної доньки. Думала, надійде в інститут, тим більше що вона перша в класі з математики та фізики, отримає вищу освіту і стане солідним шанованою людиною. А що манікюрниця? І наскільки мене ще вистачить – зір уже не те, та й поперек розламується до кінця дня? А дочка вперлася і ні в яку – вчитися не хоче, прагне якнайшвидше почати працювати і стати самостійною. Її головний аргумент: нігтьової сервіс завжди затребуваний, і навіть під час кризи жінки будуть робити манікюр. Ну не дурість чи? Ось воно, покоління, яке народилося в ситу епоху.
Що мені тепер робити? Спробувати переконати або дозволити самій розпоряджатися своїм життям, тільки потім нехай не скаржиться?
Марина, 38 років
Підпишіться на наш канал в Яндекс.Дзен і Instagram