Ще дрібним був. На початку червня, після льодоходу на.

Ще дрібним був. На початку червня, після льодоходу на. але біля самої кромки

Ще дрібним був. На початку червня, після льодоходу на Индигирке, рибалили ми на протоці. Народу сила-силенна була, так як харіус на нерест піднімався і в цей час його можна пристойно наловити. Харіус підходив косяк за косяком, тобто, то шалений кльов був, то тиша хвилин п’ятнадцять. Самі козирні місця, природно, займали дорослі з тоді ще особливо цінними багатоколінчасті вудками. А нам, дітлахам, залишалося, в основному, лише спостерігати за процесом – наші деревинки не діставали до кльових місць. А лізти в гущу спеців небезпечно – не дай бог заплутаєшся з ними, напхають люлей по саме нехочу.
Так нас і так обстановка влаштовувала: біла ніч, багаття, у якого ми терлися, коли збиралися попити чайку дорослі, слухаючи їх приколи один над одним, так байки рибальські.
А риба. За штучці зловили і нормально.
Ось після чаювання у одного діда і клюнуло щось дуже велике. Дід тягнув рибину, як бичка якого на прив’язі. Все плюнули на свої поплавки і спостерігали за розвитком подій. А волосіні тоді які були? Чи не рівня нинішнім. А у нас з нею взагалі проблема була. Лопнула волосінь. Але трёхкілограммовик ленок (як виявилося), був уже на суші, але біля самої кромки води. Тут дід як закричить: "Жуби! Тримайте! Жуби йдуть!". Спокійніше б. Тут ще й від притиску навпаки крик луною відгукнувся. Все в ступор впали: і від крику, і від його змісту.
Положення врятував сусід діда. Сусід за місцем риболовлі і за віком. Але глухий. Практично зовсім. Йому крик не зачепив розум, він побачив, як такий трофей йде.

Ще дрібним був. На початку червня, після льодоходу на. кльов був, то тиша

І, стрибнувши на ленка, прогримівши кістками по валунах, зловив його, неабияк при цьому намокнув.
Все забили на риболовлю, пішли до багаття одного діда сушити, а іншого катувати, що за "жуби".
Розколовся він. Бабка його зуби золоті хотіла вставити, модні тоді. З цього приводу зібрала всі золоті брязкальця, що залишилися з молоду. Мовляв, поїду на материк до доньки, там і вставлю. І заникала їх.
Дід її дражнив: "Жуби мої жуби, жуби не прості, жуби золоті". А потім, шукаючи якось заначку щодо випити, виявив бабину схованку. І відніс все до газозварник. І все на блешня переплавили. Адже золоті блешні самі уловисті на харіуса. Він їх про себе називав "жуби". І були вони натурально на вагу золота. Та ще після того, як бабка пропажу виявила і мудохала діда ганчіркою, ганяючи по городу. Навіть з дому хотіла вигнати. А потім змирилася. Ну, що з дурня старого взяти? Та ще й рибалки до мозку кісток. Чи не пропив адже золото.

ВАМ ТАКОЖ МОЖЕ СПОДОБАТИСЯ